У XIX ст. на цій базі розгортається революційний рух, що в своєму розвитку, за геніальним визначенням В. І. Леніна, пройшов три етапи: дворянський, різночинний Т пролетарський. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися на Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду і його прислужників — українських буржуазних націоналістів. Російські революціонери і передова російська демократична інтелігенція завжди відстоювали культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.

Уже в XVIII ст. широкою увагою мас користується народна лялькова вистава «Вертеп», музика до другої частини якої складається з народних пісень і танців: українських, російських, польських, угорських тощо. Велику популярність в народі мали світські ліричні пісні, слова й музику яких складав український філософ Григорій Сковорода (1722—1794 pp.). У кріпацьких оркестрах і капелах з'являються численні талановиті актори і музиканти-кріпаки. Репертуар цих капел і оркестрів становили народні пісні і твори на основі народних мелодій, написані російськими та українськими композиторами, які часто були вихідцями з кріпацького середовища. В колах дворянсько-кріпосницької інтелігенції поширюється народне кобзарське мистецтво, виникає зацікавлення народною піснею, виходять з друку перші збірки обробок російських та українських народних пісень В. Трутовського, І. Прача та інших авторів. Народну пісню використовують у своїх творах композитори Бортнянський, Березовський, Ведель.

В 1809 р. в м. Одесі вперше виконується «Українська симфонія», приписувана М. Овсянико-Куликовському — твір високого художнього і професіонального рівня, насичений мелодіями українських народних пісень.
У першій половині XIX ст. з'являються українські народні п'єси з співами і танцями — «Наталка Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка та ін.

Дальший розвиток української музики пов'язаний з глибокими революційно-демократичними зрушеннями в суспільно-політичному житті в Росії кінця 50-х і в 60-х роках. Виразниками революційно-демократичних ідей були російські революціонери-демократи — Бєлінський, Герцен, Чернишевський, Добролюбов та геніальний український поет Т. Г. Шевченко, їх об'єднувала боротьба проти кріпосницького ладу царської Росії, боротьба за здобуття демократичних прав для трудящих, вони вбачали в мистецтві один із засобів цієї боротьби. Ці ідеї знайшли відображення в передовій російській літературі, у творчості художників, так званих «передвижників», і в діяльності композиторів Могучої кучки (Балакірєв, Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков).

У своїй творчості представники Могучої кучки розвивали ідейно-творчі принципи основоположника російської класичної музики — геніального композитора М. І. Глінки. їх музичні твори, народні за своїм змістом і характером, реалістичні за напрямом, твори неперевершено! художньої якості, мали величезний плодотворний вплив на розвиток української класичної музики.

У 1863 р. в Петербурзі відбулася перша вистава опери «Запорожець за Дунаєм», написаної учнем М. І. Глінки, композитором С. Гулаком-Артемовським (1813—1873 pp.). Патріотичність змісту цієї опери, народність її музики і сценічних образів, ЇЇ реалістичність і доступність зумовили всенародне визнання «Запорожця за Дунаєм», його безсмертність. На цей же час припадає початок творчої, наукової і музично-громадської діяльності Петра Петровича Сокальського (1832—1887 pp.), автора опер «Мазепа», «Облога Дубна» і «Майська ніч» та капітальної наукової праці «Русская народная музыка (великорусская и малорусская)». Сокальський був активним пропагандистом на Україні музично-естетичних поглядів і творчості Глінки, Даргомижського, композиторів Могучої кучки. В 1875 р. Петро Іванович Ніщинський (1832—1896 pp.) написав «Вечорниці» — музику до другого акту п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Твір цей (зокрема хор «Закувала та сива зозуля») набув широкої популярності в народі і став основоположним у жанрі української класичної театральної музики. В 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створює «Українську симфонію». В основі її тематичного матеріалу — мелодії популярних пісень. Форма — чітка, відповідна до класичних зразків. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка позначені високим професіональним рівнем.

Цілу епоху в розвитку української класичної музики становить творчість Миколи Віталійовича Лисенка (1842—1912 pp.).
Учень М. А. РимськогоЖорсакова, М. В. Лисенко глибоко любив і високо цінив творчість великого М. І. Глінки і «Нової російської школи». Розвиваючи творчі принципи і музично-естетичні ідеї Могучої кучки, Лисенко на основі глибокого вивчення української народної пісні і творчого доробку своїх попередників дав високохудожні зразки майже в усіх жанрах музичного мистецтва. Він поклав початок таким жанрам української класичної музики, як кантата, опера, фортепіанна музика, солоспів, різні форми вокальних ансамблів та камерно-інструментальної музики, а також опера для дітей. Велике ідейно-художнє значення має його широкий цикл вокальних творів — «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору. Творчість Лисенка відзначається справжнім демократичним спрямованням, а його пісня «Вічний революціонер» увійшла у скарбницю пролетарської революційної музичної літератури.
Видатний піаніст і педагог, Лисенко є основоположником української школи фортепіанного виконавства.

Великі традиції М. В. Лисенка знайшли дальший розвиток у творчості композиторів К. Г. Стеценка, Я. С. Степового, М. Д. Леонтовича і мають благотворний вплив на розвиток української радянської музики.

Кирило Григорович Стеценко (1882—1922 pp.) в своїй творчості продовжує розвивати кращі художні надбання української музичної класики, зокрема творчості М. В. Лисенка в галузі хорової музики і солоспівів. Він написав чимало хорів на тексти Грабовського, Франка, Шевченка. Мелодика його творів пройнята характером української народної пісні. Багато з його композицій стали улюбленими радянським слухачем за їх щирість, мелодичну красу і дохідливість. Для дітей Стеценко написав опери «Івасик-Телесик» і «Лисичка, котик та півник», ряд пісень, а також склав «Шкільний пісенник».

Кращі традиції російської і української класики розвивав у своїх творах і Яків Степанович Степовий (1883—1921 pp.). Він написав багато романсів, хорів, вокальних ансамблів, а також працював у галузі фортепіанної музики. Для дітей Я. Степовий склав три збірки під назвою «Проліски», збірку хорів на тексти Т. Шевченка.
Твори Я. Степового візначаються мелодійністю, щирістю, зручністю для співу і дохідливістю. Солоспіви, що їх написав Я- Степовий в радянські часи («Каменярі», «Коваль», «У долині село лежить» та ін.), за своїми ідейно-художніми якостями є цінним вкладом в українську радянську музику.

В галузі художньої обробки українських народних пісень для хору а-капела працював Микола Дмитрович Леонтович (1877—1921 pp.). Він опрацював понад 200 українських народних пісень. Такі його пісні, як «Щедрик», «Дударик», «Зеленая ліщинонька», «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить» та інші, своєю виразністю, художністю, правдивістю і довершеною технікою викладу є справжніми шедеврами світового хорового мистецтва. Розвиваючи творчі традиції М. Лисенка і російських класиків, Леонтович підніс мистецтво творчого розкриття народної пісні в хоровій музиці на новий, вищий рівень.

М. Леонтович, як і Я. Степовий та К. Стеценко, був одним з перших будівників української і радянської культури.
Творчість українських композиторів-класиків, як і творчість великих російських майстрів, становить ту художню основу, на якій розвивається радянська музична культура.