Полкова та сотенна старшина надавала охоронні документи музичним цеховим об’єднанням та військовим музикантам, що діяли на території козацько-гетьманської держави. До таких актів належить і лист від 20 лютого 1751 року київського сотника Павла Гудими до гетьмана К. Розумовського про передання цеху музикантів (на Подолі м. Києва) від магістрату “в ведомство сотенного Кіевскаго правленія” 5 .
Як свідчать документи, інколи полковники несанкціоновано відбирали музичні цехові об’єднання. Так, з жалуванної грамоти Петра I від 3 березня 1710 р. дізнаємося про “отобраніе” київським полковником Гр. Коровченком музичного цеху від київського магістрату 6.
Призначення на посаду нового полковника супроводжувалося урочистою церемонією. На центральній площі полкового міста (інколи поруч з будинком полковника) збирався весь полк, з полковою й сотенною старшиною включно, прапорами і полковою музикою. Для призначення полковника на посаду приїздив відряджений гетьманом представник генеральної старшини. Полковій і сотенній старшині, яка збиралася, повідомлялося про призначення нового полковника, зачитувався гетьманський універсал з цього приводу. Новообраному полковнику вручалися знаки полковницької влади (пернач, прапор, значок і литаври).
За традицією урочистий ритуал обрання полковника супроводжувала полкова музика. За звичаєм, що зберігся ще за часів Запорозької Січі, полковника іноді накривали шапками або прапорами. Потім правили молебень, полковник приносив присягу і приймав справи від свого попередника 7.

Служба полкових музикантів прирівнювалася до військової, тому вони й називалися полковими військовими музикантами.
До складу полкової військової музики середини XVII – першої половини XVIII ст. належали:
трубачі (трембачи або тренбачи), які грали на трубах;
сурмачі (грали на сурмах), довбиш (литаврщик) та виконавці, які грали на пищалках 8.

У середині XVIII ст. (за мате-ріалами Рум’янцевського опису 1766 р.) до складу полкової військової музики входили трубачі, валторністи та гобоїсти 9.
Полкових музикантів очолював старший музикант (“атаман трубецкой”), який теж був виконавцем, найчастіше – трембачем (наприклад, Андрій Палеєнко, Максим Якубський, Яків Смеловський).
Як пишуть П. Житецький та Д. Багалій, до складу полкової музики XVII–XVIII ст. належав особливий тип військових кобзарів, бандуристів та трубачів. Декілька таких виконавців згадуються в архівному документі Полтавської міської книги 1711 року: Семенов “слепий трубач” та бандурист “Данилова син слепий”, які належали до військових музикантів Полтавського полку 10.

Найчастіше бандуристами та кобзарями ставали ті козаки, що втрачали зір у боях або в полоні. Вони були музично чи поетично обдарованими, мали блискучу пам’ять. Кобзарі користувалися надзвичайною пошаною у війську і серед народу. Як зауважив Д. Багалій, сліпих виконавців (бандуристів, кобзарів, трубачів) офіційно приймали у полкову службу “в качестве музыкантов и выдавали им жалование наравне со зрячими”. Крім того, вчений підкреслив, що “свидетельство о слепых музыкантах в козацких малороссійских полках” вимагає особливого дослідження.

За підтримки гетьманів та генеральної старшини впродовж XVIII cт. відбувалося впорядкування мережі полкових музикантів. За часів гетьманування П. Полуботка (1722– 1724 рр.) було здійснено поіменний облік усіх полкових і сотенних служителів Лівобережжя України, зокрема, військових “трубачов и музикантов” 11.
У 1732 та 1744 рр., відповідно до “Генеральних определений на полковие музики, с общего согласия Генералной старшини и полковников, определено во всяких полках быть трубачей по четире, сурмачей по два, довбушу по одному, а жалованія им производить трубачам во всяком полку с той канцеляріи по 20 руб., а протчим трубачам, сурмачам и довбушу каждому по 15 руб., что учинит сумму 1.140 рублей” 12.

Компути та реєстри Лівобережних полків першої половини XVIII cт. зберегли кілька списків полкової старшини та служителів, у складі яких іменні списки полкових військових музикантів. Документи свідчать, що серед полкових музикантів були сімейні династії (серед них: трембачі Андрій і Данило Палеєнки, сурмачі Данило і Іван Пищалки, 1723 р.) 13.
До того ж у числі полкових музикантів згадуються й малолітні виконавці, як наприклад: Антон “малскій трембач” Лубенського полку 14.

Служба військових музикантів тривала декілька років, а іноді й десятки років. Відомо, що полкові військові музиканти перебували на умовах “заключеннаго з ними контракту”, тобто діяла контрактна система.
Кадри полкової військової музики поповнювались і з вихованців полкових артилерій, а також Генеральної військової артилерії. У донесенні генерального обозного Семена Кочубея до гетьмана К. Розумовського від 8 грудня 1760 року повідомлено, що “один артилерійскій трубач взят и причислен к полковой музыке” гетьмана К. Г. Розумовського 15.

Крім того, із полкових військових музикантів поповнювали штат Генеральної військової музики. Наприклад, Генеральною військовою канцелярією 25 липня 1723 р. відправлено указ Стародубському наказному полковнику “о присылке двох трембачов при полковой музице тамошней найдуючихся, а іменно Остапа да Лаврена” для “определенія их на место отбулых музык в здешней войсковой музице”. Ласкевич Онуфрій – тренбач “войсковой музыки” Київського полку переведений “за сыском к той службе” до Глухова, де 3 червня 1751 року був зарахований до Генеральної військової музики 16.

Упродовж XVII–XVIII ст. на території Лівобережної України існувала практика навчання полкових військових музикантів, а з 50-х років XVIII ст. на базі Глухівської інструментальної капели гетьман К. Г. Розумовський планував готувати військових музикантів17 для всіх полків Лівобережної Гетьманщини 18

У жовтні 1758 року лубенський полковник Іван Кулябка поставив питання про навчання козацьких дітей (віком від 12 до 15 років) грамоті, співу та військовим “екзерциціям” 19, а також забезпечення освіченими кадрами полкових та сотенних канцелярій Лівобережної України. Свій “проект” І. Кулябка виклав у “предложениях” до гетьмана К. Розумовського.
Також рекомендовано “примечать тех, которые будут иметь лучшие голоса, чтобы из них выбирать в певчие к царскому двору или “к дому” вашей ясневелможности”. Контроль за виконанням цих “предложений” було покладено на полкову та сотенну старшину 20.
Як свідчить О. Лазаревський, “проект” І. Кулябки було впроваджено в усіх десяти лівобережних полках.

Полкові військові музиканти, як і всі полкові служителі, отримували “денежное и хлебное жалованіе” (т. зв. “роковую плату”), яка нараховувалася щорічно в грудні. До 1722 року ці кошти надходили за рахунок “порціонних” та “раціонних” зібрань з населення у грошовій формі та провіанту. У документах вони значаться як “полковие денги, собранние з товариства того полку” або “збори на консистентов” 21.

На відміну від полкових служителів, полкова старшина, відповідно до указу гетьмана І. Скоропадського, “отбувала войсковую службу, не беручи роковой плати и довольствоваться з маетностей, мелниц и протчих своих угодій”, а доходи на них зібрані утримувались “на споряженіе артилеріи полковой” 22

З 1722 року й протягом другої половини ХVІІІ ст., за часів діяльності Першої та Другої Малоросійської колегій, нарахування жалування (“зарплати”) полковим служителям, враховуючи й військових музикантів, відбувалося з “малороссійских доходов”. Як свідчить лист від 13 січня 1729 року, надісланий із Генеральної військової канцелярії “в Государственную Коллегію Іностранных Дел”: “малороссійскіе доходи, собираемие в Скарб войсковой употреблялись на внутренніе малороссійские нужди”, до яких належали утримання та нарахування “жалованія”: “компанейцам за службу, артилерійским служителям, музице войсковой, судовой и войсковой канцелляріи, енералной войсковой артиллеріи” 23.

Полкові музиканти одержували порівняно невелику плату. Річна плата полковим військовим музикантам, як і служителям, видавалася не завжди вчасно. Про затримку у виплаті грошей свідчать документи, а також численні скарги від отаманів полкових музик до Генеральної військової канцелярії, полкових старшин і гетьмана. Такі “суплеки” (скарги) подавали й військові музиканти Київського полку. Мали місце випадки, коли затримка у виплаті зарплати полковим музикантам відбувалася з вини полкової старшини, а також випадки, коли полкових військових музикантів залучали до приватних робіт полковника (будівельних, господарських тощо) 24.

На зловживанні полковниками своїми правами наголошено в “Рішительних пунктах” (ст. 7) гетьмана Данила Апостола: “За бывшаго гетмана І. Скоропадскаго некоторые Полковники для прихотей своих надслушность повымышляли були излишние взятки и неналежные от козаков здирства, о чом были челобитные з полков, и за ту вину они Полковники штрафованы” 25.
Крім “денежного и хлебного жалованія” полкові військові музиканти отримували мундир (“мундер”), який видавався наприкінці поточного року 26.

Полкові військові музиканти користувалися пільгами. Подвір’я, в яких вони мешкали, на рівні з дворами полкової та сотенної старшини, а також працівників полкових канцелярій належали до вільних, тобто звільнялися від “общенародних повинностей и податков”. Серед полкових військових музикантів були й такі, що отримували ранги старшинських посад (за особливі заслуги). Приміром, у “ведомости” (1766 р.) під час укладання Рум’янцевського опису зареєстрований абшитований значковий товариш Хома Трембач, очевидно, колишній військовий музикант 27.

На території Лівобережжя другої половини XVII–XVIII ст. діяли ратушні (або міські) управління, які підпорядковувалися козацько-гетьманській адміністрації. У числі ратушних служителів по Київському полку (1722–1723 рр.) названий дзегармистр (від нім. ”дзикгер” – годинник з боєм), який одержував на рік 6 руб. грішми, кожух, 4 четверики жита, 2 четверики круп, сіль, сало, чоботи; “барабанщик городской”, “тесель роковой”, ”коваль роковой”, ”рибалки”, ”кликун”, ”стадник”. У Новгородській сотні Стародубського полку також згаданий “довбиш ратушний” 28.

Невід’ємною частиною військового життя були походи. В основному в похід вирушала полкова музика, похідна канцелярія, а також полковий капелян та похідна церква. До участі в походах запрошувалися полкові музиканти, найчастіше – “трембачі”, а також згадуються співаки-заспівувачі. Про надіслання таких виконавців поступали розпорядження з Генеральної військової канцелярії до полкової старшини. Зокрема, згадуються військові музиканти та литаврщик “в бытность з полковником киевским Танским”, які були учасниками походу “при реке Днепр” (1746 р.) 29.

Традиційним атрибутом походів були військові трофеї, серед них – музичні інструменти: литаври, барабани, котли, труби, сурми, пищалі тощо.
Військова полкова музика мала велике значення в суспільному й культурному житті полкових міст тогочасної України-Гетьманщини. Тому, залежно від завдань і умов застосування, визначилися основні різновиди української військової музики другої половини XVII–XVIII ст.: офіційно-церемоніальна, службово-стройова, сигнально-фанфарна, розважально побутова, концертна військова музика. Особливо часто в щоденниках генерального підскабія Якова Марковича та генерального хорунжого Миколи Ханенка згадується про військову музику, яка використовувалася під час зустрічі високоповажних осіб, від’їзд чи приїзд гетьмана тощо. Як наприклад, у липні 1706 р. вперше відвідав Київ російський цар Петро I, якого зустрічали “при игрании музыки войсковой” (очевидно, виступав і магістратський оркестр) 30.

Нотних записів з репертуару військових оркестрів за період існування козацько-гетьманської держави (1648–1764) не виявлено. Але зберігся список нот бібліотеки Київського магістратського оркестру, який відновив свою діяльність з 1768 року (на чолі з капельмейстером Я. Станкевичем). Цей документ свідчить, що оркестр виконував побутову музику: марші, вальси, полонези, кадрилі, а також українські танці. У репертуарі оркестру значне місце займала західноєвропейська музика (І. Плейєль, Д. Штрейбельт, К. Глюк, В. Моцарт, А. Буальдьє, Е. Мегюль, Дж. Россіні) 31.
Очевидно, у репертуарі військових (та рогових) оркестрів існували різні аранжувальні твори (українських мелодій, творів західноєвропейських композиторів тощо). Про це свідчить зміст двох нотних зошитів, які збереглися в нотозібранні родини Розумовських. Перший зошит під назвою “Рогової музики різні штучки й пісеньки” містить невеликі п’єси-мініатюри (від 8 до 30 тактів), серед них: алеманди, менуети, рондо, пісні-марші та ін. Інший зошит складається з 12-ти “Російських пісень” (серед них дві українські: “Ой гай, гай зелененький” – № 4, “На бережку у ставка” – № 9), а також фрагмента увертюри до популярної на той час комічної опери іспанського композитора Висенте Мартіна-і-Солера “Рідкісна річ” (“La cosa rara”).

Полковий та сотенний уряди Лівобережної України XVIII ст. як представники гетьманської адміністрації проводили набори українських співаків до Придворної капели в Петербург. Такі заходи доручали музичноосвіченим працівникам, багато з яких відбули придворну службу при імператорській капелі. Серед них: сотник лохвицький лубенського полку Кирило Качановський (проводив набір 1746–1750 рр.); сотник чернігівського полку Олександр Брежинський (1749 р.); військовий канцелярист Михайло Пурна (1763 р.); капрал глухівського гарнізону Фадей Кореневський та солдат київського гарнізону київського полку Іван Черніговський (1746 р.) 32.
Такий стан функціонування генеральних та полкових військових музикантів, їх професійна діяльність на території Лівобережжя існувала до 1764 року. 10 листопада 1764 року було видано царський указ про ліквідацію гетьманства й утворення Малоросійської колегії – органу управління Лівобережною Україною (діяла до 1786 р.) на чолі з її президентом П. Рум’янцевим. Наступні укази протягом 1765–1774 років були спрямовані на скасування полкового устрою Лівобережної та Слобідської України. Одним з останніх був урядовий указ від 7 листопада 1775 р. про чинність на Лівобережній Україні “Установления о губерниях”, згідно з якими територія Російської держави поділялася на 41 губернію. Так було проголошено ліквідацію полкового устрою. Останнім законодавчим актом був указ 28 червня 1783 р. Воєнної колегії про перетворення колишніх лівобережних козацьких полків на регулярні полки російської армії: з 10 гетьманських і 3 компанійських утворили 10 регулярних карабінерних полків з 6-річним терміном служби. Царськими указами від 4.VI.1774 та 4.VIII.1774 рр. було зруйнувано та скасовано Запорозьку Січ. Усі військові клейноди козацької та гетьманської влади були конфісковані й перевезені до Москви.
У зв’язку з інкорпорацією України Росією та ліквідацією царським урядом полкового устрою в 1782 р. Київський полк припинив своє існування, а в 1783 р. його реорганізовано в регулярний карабінерський полк. Cкасування полкового устрою Гетьманщини істотно порушило мережу полкових військових музикантів на території Лівобережжя України, але не ліквідувало її відразу. Полкові військові музичні осередки Лівобережної України ще діяли протягом 70–90-х років XVIII ст. У кінці XVIII ст. нові заходи Павла I докорінно змінили стан військової музики в Україні. На початку 1797 року, згідно з указом імператора Павла I, були ліквідовані полкові хори та оркестри. За імператорським указом від 10 жовтня 1797 р. у церквах Лівобережної України було заборонено співати духовні концерти.
Незважаючи на вищеназвані заходи з боку російської влади, військові оркестри в Україні набули поширення та нового етапу свого професійного розвитку в кінці XVIII – на початку XIX ст. Про це переконливо свідчить праця “Теорія музики” (1818 р.) Густава Гесс де Кальве, який тривалий час жив і працював в Україні. Передусім теоретик характеризує стан розвитку військових музичних колективів кінця XVIII – початку XIX ст. в Україні: “Всякой полк имеет свою капель, и некоторые из них чрезвычайно хорошо устроены. Иныя ещё и по сие время управляются нанятыми иностранцами, но со временем не будет в них нужды”, оскільки, як підкреслив Г.Кальве: “Полковники, которые заботятся иметь искусснаго капельмейстера, тем более ускоряют усовершенствованіе прочих музыкантов” 33. Це означає, що підбір професійних кадрів та навчання військових музикантів відбувалися під контролем та за підтримки полкової старшини. Крім того, Г. Кальве підкреслив, що “Теорія музики” є підручником і розрахована на аматорів та професійних оркестрових музикантів (виконавців та композиторів): “Книга моя может быть хоть несколько полезна; если любители и уже усовершенствованные полковые музыканти из оной почерпнут ясные понятия, и придут в состояние исправлять партитуры, или и собственные писать” 34.

Загалом, в умовах козацько-гетьманської держави другої половини XVII–XVIII ст. створилися сприятливі умови для розвитку військової музики, функціонування якої належало до етикету представників гетьмансько-старшинського стану. Військова музика набула суспільно-політичного та культурно-мистецького значення і була складовою культурно-музичного життя тогочасної України. Після скасування козацько-гетьманської держави (1764 р.) традиції та форми діяльності військової музики збереглися як галузь культурно-музичного життя в Україні і діяли протягом кінця XVIII – cередини XIX ст.

1. На Лівобережжі України-Гетьманщини остаточно склалися території і кількісний склад десяти полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський, Прилуцький, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський та Полтавський. Ці полки складали територію козацько-гетьманської держави протягом XVIII ст., до скасування в 1764 р. українського гетьманату.
2. Київський полк створений у 1648 році з центром у Києві. У 1649 р. до його складу входили сотні: Київська, Білецька, Нагорна, Предримирська, Васильківська, Білогородська, Ходосівська, Трипільська, Обухівська, Преварська, Чортомська, Броварська, Ясногородська, Макарівська, Мотовилівська, Версівська та Овруцька. У 1654 р. до Київського полку із Переяславського включено сотні – Остерську, Козелецьку й Заворицьку. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. правобережна частина полку (крім Києва з навколишніми землями) потрапила під владу Польщі. На лівому боці Дніпра до Київської сотні було приєднано частину території Переяславського й Ніжинського полків. На поч. XVIII ст. адміністративний центр полку перенесено в м.Козелець. На 1782 р. до полку входили сотні: Київська, Козелецька, Остерська, Бобровицька, Гоголівська, Моровська, Кобижська, Носівська, Олешківська, Мринська, Бориспільська. Серед полковників були: Антін Таранський (1712–1734), Михайло Таранський (1734–1751), Юхим Дараган (1751–1778), Олександр Безбородько (1774–1778) та ін. У зв’язку з інкорпорацією України Росією та ліквідацією царським урядом полкового устрою в 1782 р. Київський полк припинив своє існування, а в 1783 р. його реорганізовано в регулярний карабінерський полк. Див.: Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. – К.: Либідь, 1997. – С.193–194.
3.Шафонский Аф. Черниговскаго наместничества топографическое описаніе с краткимъ географическимъ и историческимъ описаніемъ Малыя Россіи. – К., 1851. – Ч.1. – C. 64.
4.У козацькому війську XVII–XVII ст. були поширені сурми та труби, які належали до мундштучних (амбушурних) інструментів. Різні за розмірами сурми виготовлялися з дуже твердої деревини – карагача. Інструмент мав форму дерев’яної трубки, на якій розташовані сім дірочок (отворів) для зміни висоти тонів і розтруб у нижній частині. У верхню частину трубки вставляли виготовлений з тростини подвійний язичковий пищик. Ось чому в тогочасних документах ці інструменти згадуються, як пищалки.Див.: Гордійчук М., Якименко Н. Народні інструменти // Історія української музики. В 6-ти томах. – К.: Наук. думка, 1989. – Т.1. – С.104.
5.Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі: ЦДІАК України), ф. 269, оп. I, спр. 404. – арк. 2–2 зв.
6.ЦДІАК України, ф. 59, оп. I, спр. 5. – арк. 2.
7.Горенко Л. І. Військова музика Лівобережної України другої половини XVII–XVIII ст. в особах та постатях /Духовність і художньо-естетична культура // Збірник наук. праць. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 2000. – Т.17. – С. 505.
8. В історико-документальних та архівних джерелах XVII–XVIII ст. згадуються “пищалі” як військовий музичний інструмент (різновид сурми), а також “пищалі” як вид вогнепальної зброї, який був вітчизняного та іноземного виробництва (“на площади стреляно ис пушек, и ис пищалей”). Див.: Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. – К.: Наук. думка, 1986. – С.160; Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – С.135, 162, 217, 254.
9.Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII–XVIII вв. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1896. – Кн. XI. – Отд. 2. – С. 84.
10.Багалей Д. Реестр заслуги музыки войсковой року 1711 октоврія // Киев. старина. – 1892. – Т. 39. – № 11. – С. 296 (Д).
11.Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі: ІР НБУВ), ф. I, од. зб. 66720 (Лаз.). – арк 62.
12.ЦДІАК України, ф. 269, оп. I, спр. 4440. – арк. 1–2.
13.ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 54479 (Лаз.). – арк. 6 зв.–7.
14.ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 53762 (Лаз.). – арк 265.
15.ЦДІАК України, ф. 269, оп. I, спр. 3132. – арк. 2.
16.ЦДІАК України, ф. 269, оп. I, спр. 997. – арк. 2–5.
17. Проект цього заходу розробляв Гр.Теплов. У листі від 19. IX. 1755 р. до гетьмана К. Розумовського ним подано: “Записка о капельмейстеру, войсковы музыкантах и о полковых учениках на какое жалование их содержать по моему мнению надлежит, а именно: 1) капельмейстеру в год 150 руб. жалования и платье в 40 руб. какое он пожелает, квартира, дрова и свечи; 2) войсковым музыкантам четырём и литаврщику по 50 руб. всякому в год жалования и платье против нынешнего в 39 руб. Всякому по 4 руб. на харчи в месяц; когда они не в Малой Россіи; а в Малой Россіи харчами производить, також дрова, свечи и квартиру; 3) полковым ученикам от полков определить бы содержавние по разсуждению Господ Полковников; что же касается до суммы на капельмейстера, оную по разчислению как з Скарбу войскового за войсковых гетманских музыкантов, так и за полковых учеников с полков по моему мнению надлежало бы производить” // ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4440, арк. 3.
18.ЦДІАК України, ф. 269, оп. I, спр. 4440. – арк. 2 – 2зв.
19. Через рік після свого призначення полковником І. Кулябка написав гетьману К. Розумовському лист (жовтень 1758 р.), де повідомив: “...из многих сотен моего полка сотники с сотенною старшиною доносят мне, что ощущается большой недостаток при замещении тех сотенних урядов, на которые требуются грамотные люди, напр. сотенные комисары; вследствие чего в некоторых сотнях не только есаулов и хорунжих нельзя найти грамотных, но даже и на должности сотенных атаманов не находится таковых. Вследствие сих обстоятельств и изыскивая улучшения в службе, “разсудил” я в своём полку переписать всех детей-мальчиков “выборных” козаков и более состоятельных из “подпомощников”, возраста от 12 до 15 лет и затем выбрав из них “способнейших к науке, отдать их в школы своих же приходов, для изобучения их грамоте”. Выучившиеся из этих мальчиков будут годны для определения их в сотенные правления и в полковую канцелярию, к сотенным делам; а затем из них же можно будет направлять атаманов, писарей, есаулов и хорунжих сотенных. Тех же мальчиков, которые окажутся неспособными к обучению грамоте или же окажутся “в летах перерослыми”, тех следует “заобыкать экзерциціями”, как к военной и артиллерийской, так и к другой войсковой службе. При этом тех из мальчиков, которые “экзерцитоваться будут в принадлежащем к войсковой службе порядке”, следует поручить надзору сотенных старшин и других урядников их козаков, назначив каждому из них по 24 мальчика. И сколько будет выбрано козачьих детей в школьную и особо в военную “экзерцицию”, о том, после утверждения вашею ясневельможностью сего предложения, мною будет представлена ведомость, как равно буду я “репортовать” и об успехе моего “проекта”. Див.: Лазаревский А. М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII–XVIII вв. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1896. – Кн. XI. – Отд. 2. – С. 68–69.
20.Лазаревский А. М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII–XVIII вв. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1896. – Кн. XI. – Отд. 2. – С. 69–70.
21. ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 53763 (Лаз.), – арк. 353; 10, арк. 361–361 зв.
22. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі: ІР НБУВ), ф. I, од.зб.66720 (Лаз.). – арк. 115.
23.ІР НБУВ, ф.I, од.зб.53763 (Лаз.), – арк. 10.
24.ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 53762 (Лаз.). – арк. 210.
25.Маркевич Н. История Малороссии. – В 5-ти томах. – М., 1842–1843. – Т.3, 1842. – С. 362–363.
26.ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 53763 (Лаз.), – арк. 420 зв.
27.Лазаревский А. М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII–XVIII вв. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1896. – Кн. XI. – Отд. 2. – С. 84.
28.Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – С. 298–299.
29.ЦДІАК України, ф. 269, оп. I, спр. 3047. – арк. 3–4.
30.Граевский И. С. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий. – К., 1912. – С. 59.
31.Гордійчук М. Зародження української симфонічної музики // Українське музикознавство. Вип.6. – К., 1971. – С. 121.
32.ЦДІАК України, ф. 59, оп. I, спр. 1225, Ч. 1. – арк. 80–80 зв., 82–86.
33.Гесс де Кальве Г. Теория музыки или Разсуждение о сем искусстве, заключающее в себе историю, цель, действие музыки. – В 2-х томах. – Харьков, 1818. – Т. 1. – С. 18.
34.Там само. – С. 19.