Прогрес у мистецтві - це і відображення нових, вищих форм життя людства, нових проблем та ідей, це і вдосконалення самого способу образного мислення від епохи до епохи. Твори мистецтва античності, відродження, класицизму XIX та XX століть не можуть бути повторені, вони породжені конкретною епохою, певними умовами буття.
Звичайно, не всі твори мистецтва вічні, а лише ті, що мають естетичну цінність для людства, які залучають до предмета мистецтва характерні для епохи спільні відносини, загально-цікаві для людини (Мадонни Рафаеля, музика Гайдна, Бетховена, Шопена, інш. ). У цьому неминуче значення шедеврів.

Кожна епоха породжує своє мистецтво, свої твори. Вони відзначаються яскраво вираженими відмінними рисами. До них відноситься і патетика, і принципи сприйняття дійсності та її ідейно-естетична інтерпретація, і система художньо-виражальних засобів, за допомогою яких світ, що оточує людину, віддзеркалюється у творах мистецтва. Такі явища у розвитку мистецтва і прийнято називати художнім методом.

Художній метод - це певний спосіб пізнання дійсності, своєрідний засіб оцінювання, метод «кодування» добутої художником інформації, спосіб образного моделювання життя.

У художньому методі є можливість вирізнити і гносеологічні, і аксіологічні, і семіотичні аспекти, а також деякий засіб моделювання дійсності.
Вихідним (початковим) і визначальним у виникненні і розвитку художнього методу є конкретно-історична дійсність, яка становить, так би мовити, його об'єктивну основу, на якій виникає той чи інший метод.
Німецький філософ Г. Регель стверджував: „ Митець причетний до свого власного часу, він живе його мораллю та звичками."

Проте в середовищі сучасних мистецтвознавців, митців можна почути, що світогляд і творчий процес не взаємозв'язані, що вони незалежні один від одного.
У межах однієї суспільно-економічної формації існують різноманітні методи творчості, правда, доти, поки одні не вмирають, а інші не з'являються, стають більш прогресивними. Так було, наприклад, у XIX ст., коли співіснували класицизм, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм, який з часом завоював панівні позиції у мистецтві.

Самостійність та історична конкретність художнього методу не виключає їх діалектичного взаємозв'язку, спадкоємності й суперечності. Критичний реалізм був підготовлений не лише реалізмом Відродження і Просвітництва, але й художніми методами XVII—XVIII ст. Навряд чи можливою була б творчість О.С. Пушкіна, Т.Г. Шевченка, коли б їм не передував творчий досвід В. Шекспіра, Ж.Б. Мольєра, Шіллера і Й. Гете, М.В. Ломоносова і Г.Р. Державіна, О.М. Радіщева і М.М. Карамзіна.

Часові межі художніх методів не слід сприймати як визначення. Паростки нових методів найчастіше виникають у творах, які були створені ще на основі старих методів.Разом з тим очевидно й інше: групи геніїв у межах одного і того ж методу поєднуються між собою за деякими основними ознаками творчості та її практичним результатом. Інколи ці групи цілком невеликі, в інших випадках, навпаки, - досить чисельні. Буває, таку групу визначають за одним, найбільш величоню і яскравою особою, у творчості якої досить повно і виразно сконцентрувалися характерні ознаки мистецтва. В інших випадках нарівні називаються одночасно декілька імен. Таке явище у мистецтві дістало назву „стиль".

Стиль - це естетична категорія, що відображає відносно стійку спільність основних ідейно-художніх ознак творчості, яка зумовлена естетичними принципами художнього методу і властива певному колу діячів мистецтва.

Стиль:
— як категорія антропології мистецтва закріплює і виявляє в собі особистість композитора;
— як категорія антології мистецтва носій традиції акцентує увагу на певних явищах суспільного життя;
— як категорія гносеології мистецтва орієнтує композитора на освоєння світу на основі даної традиції;
— як естетична категорія визначає зміст і форму твору мистецтва.
Стильова єдність можлива лише на основі одного і того ж творчого методу. І не можна, враховуючи це, відносити твори мистецтва, в основі яких лежать різні творчі методи, до одного й того ж стилю, базуючись на близькості „окремих формальних ознак".

До джерел формування і розвитку стилю слід віднести:
по-перше: - різноманітність даної дійсності;
по-друге: - різноманітність естетичних прийомів відображення дійсності у творах мистецтва;
по-третє: - традиції.

Важливою естетичною категорією, що відображає художню практику, є напрям. Ця категорія практично не розроблена у літературі і часто ототожнюється з методом творчості, стилем. Отже, творчий метод - це спосіб знання дійсності та її моделювання, але сам по собі він ще не є естетичною реальністю.

Реальністю є твір мистецтва, який створений на основі того чи іншого творчого методу. Тому основною одиницею виміру історії мистецтва постає не творчий метод, а напрям, тобто сукупність творів, що стають близькими один до одного за рядом суттєвих ідейно-естетичних ознак, інакше кажучи, метод матеріалізується у напрямку. Існуючі різноманітні методи відбиваються у напрямах, а напрям як поле напруги, народжується між двома полюсами: методом, що орієнтує композитора на певний тип відношення до світу, і стилем, що вказує на конкретне ставлення до даної традиції.

Напрям – величезна і найбільш містка одиниця творчого процесу, який охоплює епохи і системи мистецтва. Він дає підстави щодо судження про цілий історичний період у суспільстві про значну групу геніїв, які працюють в одному напрямку. У ньому відображаються художньо-ідеологічні та світоглядно-естетичні особливості мистецького розвитку.

Формування і розвиток напряму, як свідчить історична практика, відбуваються за різних соціальних умов: національно-своєрідних, провінціально-специфічних, історичних, а також за умов, що особливим чином знаходять своє місце в тому чи іншому середовищі. Тому усередині напряму можливий поділ на течії та школи.
Поняття „школа" використовується найчастіше для позначення національних та провінціальних гілок напряму (наприклад, Італійська школа за епохи Ренесансу, Віденська школа європейського класицизму та н.).

Течією, як правило, називають такі рухи, які створюються за певних національних та історичних умов і об'єднують гурти творців, що базуються на естетичних принципах одного методу в межах одного виду мистецтва з метою вирішення конкретних завдань (мистецтво передвижників; рух „нової хвилі", композиторів у 20-ті роки в Україні та ін.).

Отже, історичний розвиток мистецтва є власне історичним процесом виникнення та зміни творчих методів, стилів, напрямів. На цей процес поширюється дія об'єктивних законів розвитку мистецтва, на яке насамперед має вплив суспільне буття. В той же час мистецтво відносно самостійне, чим і зумовлює існування напрямів, шкіл, методів та стилів, що безпосередньо е збігаються з виникненням нових суспільних відносин. Зміни в суспільному житті здебільшого несуть у собі зміни в галузі.

Мистецтво є поліфункціональним. Дослідники визначають різну кількість функцій, але, незалежно від кількості, всі ці функції взаємопов'язані, оскільки твори мистецтва існують як цілісне явище, що передбачає цілісне сприйняття.

Суспільно-перетворююча та компенсаторна функція (мистецтво як діяльність та „втіха") має свій прояв як ідейно-естетичкий вплив на людей. Завдяки цій здатності мистецтво залучає людей до цілеспрямованої діяльності, воно трансформує суспільство.

Творчість являє собою процес перетворення (в уявленні) фактів ясності, матеріалу та самої людини. Ідеали гармонійної людини пробуджують активність кожного створювати самого себе в цьому напрямку, тобто стверджують у дійсності те, що бажане, реальне, насправді компенсуючи те, що є достатнім для повноцінного життя людини.

Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання та просвіта) визнавалася в історії естетики не всіма мислителями. Багато з них сумнівалися у пізнавальних можливостях мистецтва. Так, Платон бачив у ньому тінь тіней, а Гегель - нижчу форму пізнання істини. Без сумніву, пізнавальна можливість мистецтва незрівнянна з можливостями науки щодо встановлення та з'ясування об'єктивних властивостей дійсності. Але мистецтво пізнає дійсність співвідносно людиною, в усьому багатстві форм, що сприймаються людською чуттєвістю. Це дає можливість мистецтву відкривати нове у відомому або нові процеси у тому, що вже визнано (наприклад, відкриття Л. Толстим „діалектики" людської душі або Ф. Достоєвським „двоїстості").

Мистецтво виступає засобом просвіти, передачі досвіду, фактів життя, а також засобом навчання, передачі навичок мислення, узагальнення системи оглядів.
Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз стану світу) дозволяє побачити у художньому творі уявлення митця про світ у цілому. Цілісна концепція подана у формах, які чуттєво сприймаються, в них емоційно втілені уявлення про світ, людину та місце людини у світі (наприклад, концепція світу у „Божественній комедії"" Дайте Аліг'єрі або у „Фаусті" Иоганна Вольфганга Гете).

Функція передбачення („кассандрівське начало", або мистецтво як віщування) має свій прояв у тому, що, подібно до античної Кассандри, яка пророкувала загибель Трої у часи її розквіту, мистецтво здатне прогнозувати майбутнє. У цьому мистецтво співвідноситься з людською інтуїцією, яка здійснює стрибок через розриви інформації. Тому у фантастичній літературі часто передбачається поява тих чи інших технічних досягнень (наприклад прообраз Хмарини у романах Ж. Берна, або лазера у О. Толстого). Однак набагато важливішими є соціальні передбачення, прогнози щодо майбутнього людини та суспільства. Інформативна та комунікативна функція (мистецтво як повідомлення та спілкування полягає в тому, що твір мистецтва - це певна знакова система. Як і будь-яка знакова система, мистецтво має свій код, „ключ" до якого втілений в особливостях даної культури, її змісті.
Художнє спілкування являє собою обмін культурними змістами, що зумовлює залучення до певної цивілізації, отже - не тільки знання своєї мистецької спадщини, але й знайомство з культурою інших народів, інших епох. Мистецтво об'єднує людей. Так, єдиним фактором, що об'єднав розрізнених неаполітанців, римлян, ломбардців, було мистецтво Італії XVIII—XIX ст.

Виховна функція (мистецтво як катарсис формування цілісної особистості) дає змогу твору впливати на склад думок та почуттів людини в цілому. Ще піфагорійці помітили, що мистецтво очищає особистість, а Арістотель вів поняття „катарсису", що означає процес очищення за допомогою виникнення схожих почуттів.
Мистецтво дозволяє пережити багато людських доль, тим самим розширюючи історично обмежений досвід життя особистості, дозволяє їй відчути все різноманіття досвіду людства.

Сугестивна функція (вплив на несвідоме) полягає у тому, що мистецтво здатне навіювати певний склад думок та почуттів. Емоційний вплив мистецтва якраз і характерний тим, що діє безпосередньо, прямо на почуття того, хто приймає, минаючи на цьому рівні раціональні заборони. Ця якість має найбільшу силу, яка спроможна впливати на особистість, вдосконалюючи чи руйнуючи її.

Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу та ціннісних орієнтирів) сприяє формуванню естетичного смаку, здібностей та потреб людини. Мистецтво ціннісне орієнтує людину в світі, розвиває у неї творчий дух.

Гедоністична функція (мистецтво як насолода) має прояв у тому, що мистецтво - сфера свободи й майстерності, які несуть насолоду. Усі явища мистецтва співвідносні з естетичними цінностями. Джерелом естетичної насолоди є художня форма, яка знаходиться у гармонійній єдності зі змістом. Мистецтво відображає життя в його цілісності та загальнолюдській значущості, у тому, що цікаво кожній людині. Мистецтво - це завжди розповідь про людину, для людини та в ім'я людини.

Гриськов Ю.Д.