“Зложилася трупа, - писав Франко про цей театральний колектив, - якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, яка робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів – то не була дилетантська імпровізація, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією великих талантів”.

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українському мовою. Українські трупи не мали права інсценізувати п’єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях – ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров’ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва.

Ідея національного театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, збагачувати сценічний репертуар, боротися проти антихудожніх тенденцій розважально-сентиментальної театральщини.

В 1883 р. київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив вистави українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: “Так театр – искусство, здесь – политика”.

Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени Костянтин Станіславський сказав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени – ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”.

Справді, Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної культури серед корифеїв, сміливо утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.

Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей – ось головні його художні принципи і літературні засади.

Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.

Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п’єсами молодих українських драматургів – Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Марія Заньковецька (1860-1934) – актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.

Марія Садовська-Барілотті виконувала народні пісні на високому професійному рівні.