В культурному житті народів народна музика відіграє незвичайно важливу роль. В історії музики народна музика даного народу є звичайно початком, зародком його музичної культури в значенні індивідуально-творчім. Вони не раз є незвичайно важливим засобом національного відродження. Нема двох думок, що наша народна пісня є одним із найкращих і найбагатших проявів духових прикмет нашого народу і в цій ділянці займає між усіма культурними народами світу одне з перших місць, що й довела на ділі тріумфальна подорож української капели під диригентурою О. Кошиця майже по всьому світу.

Справді, можна подивляти величезну відпорність духу українського народу, що, живучи в таких важких політичних умовах, тим інтенсивніше й глибше зумів розвинути своє народне музичне мистецтво, закріплюючи в ньому всі риси своєї культурної окремішності й самостійності та виказуючи словом і піснею всі свої болі й страждання, чого, по словах Гоголя, ніякий інший народ не зробив з такою непереможною силою. А Лев Толстой у листі до своєї знайомої пише так: «Ніяка національна музика не виявила досі своєї народності з такою величністю і силою, як українська, — навіть більше, ніж великоросійська. Слухаючи її, ти бачила б, як відкривається перед тобою історія України, ти краще зрозуміла б характер народу, ніж читаючи Гоголя або Кониського». З не меншим подивом висловлювався про українську народну пісню російський композитор і критик Сєров, вважаючи її «в тисячу разів багатшою і сильнішою за всі хитрощі шкільної премудрості, що її проповідують педанти-музикуси в консерваторіях та музичних академіях», а також німецький поет Боденштедт, який при цьому українську мову вважав за найбільш співну з усіх слов’янських.

Українська народна творчість є тою вихідною точкою, з якої починається історія культури українського народу, а отже, й історія української музики. Хоч народна музика не знає таких прірв у традиції, як наша ненародна, церковна чи світська, музика, та все ж розвитку її не можна схопити хронологічно, тим більш, що до XVII в. не збереглося ніяких записів мелодій. Тільки пізніші праці на полі нашої етнографії почали збирати цей превеликий і пребагатий матеріал, що був у цілком пливкому стані, почали його порядкувати та досліджувати.

До найдавніших треба зачислити мелодії обрядових пісень, що коріняться ще в добі передхристиянській. Це пісні, зв’язані або з роковими святами чи господарськими подіями (колядки, щедрівки, гаївки, веснянки, купальні й обжинкові пісні), або пісні, зв’язані з важливими подіями в житті людини (пісні весільні, хрестильні, похоронні голосіння). На архаїчність тих пісень указують малий розсяг тонів враз із упертим повторюванням того самого мотиву (наприклад, «Ой коляда-колядниця», де чергуються й сусідні тони в об’ємі великої секунди, або повторювання у «Щедрику» мотиву в об’єму малої терції), відтак суворий діатонізм, а властиво брак півтонових інтервалів («ангемітонічність»), речитативний характер ритміки і вкінці дещо пізніше характеристичні ознаки старогрецьких, властиво староцерковних ладів (із перших часів християнства), що немов умисно ухиляються від почуття усталеної тональності. Оліготонічність тих давніх мелодій указує на розвиток об’єму від секунди до октави.

Золотою добою в розвої української народної пісні можна вважати XVI — XVIII вв. В піснях цього періоду витворюються й закріплюються ті характеристичні прикмети української народної пісні, які відрізняють її від пісень інших народів. З’являється нова форма козацьких дум, лірично-епічних творів імпровізовано-речитативного характеру, що змальовують боротьбу козаків із турками й татарами, а пізніше війни з часів Хмельниччини. Спорідненими з думами є історичні пісні. Давній діатонізм закрашується хроматикою постають надмірні інтервали збільшеної секунди і кварти. З появою дум зв’язана поява народних співців: кобзарів, бандуристів, лірників (переважно сліпців), що організуються навіть у співацькі братства або цехи зі своїми традиціями. На панських, а навіть на царському дворах бандуристи були улюбленими співцями.

Дальший розвій української народної пісні зближує її з сучасною музичною європейською системою з ясним поділом на дур і моль із означеною тональністю, та задержує, однак, специфічні ознаки своєрідної оригінальності. Зокрема ж треба підчеркнути розвій своєрідної поліфонії, що є, мабуть, відгуком . церковної многоголосної музики, перетопленої в душі народній у високооригінальну форму гетерофонії («підголосків»). Зміст тих пісень наповнюється індивідуальними переживаннями людини у різноманітних формах. Це пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. З’являються танкові форми мелодій: шумки, козачки, метелиці, коломийки і т. п.

Хоч наше народне музичне мистецтво має характер виразно вокальний, проте наш народ вживав і вживає у музиці доволі багато інструментів. До найстарших належать із «щипкових» гуслі (в первісній формі декілька струн, натягнених на квадратовій рамці, згодом загальна назва струнових інструментів), далі кобза й подібна до неї бандура з довгими басовими струнами уздовж шийки та короткими бічними приструнками (в сучасній бандурі стрій неусталений, в Україні сконструйовано вже й хроматичну бандуру), вкінці — подібний до бандури торбан із двома голівками (через більшу складність гри не втримався в народі). Із струнних ударних інструментів знаємо цимбали, із струнних смичкових — скрипку, підбасок, або басоль, струново-клавішову ліру. З духових дерев’яних назвемо сопілку (зі свищиком) у трьох відмінах: а) денцівку, б) теленку (з кори або з ліщини), в) жоломиги (подвійна денцівка), далі сопілку «на зуб» (більших розмірів), у гуцулів — флояру без свищика, одноі двобічну свиріль (ряд тростинових сполучених цівок різної довжини), трембіту (з вижолобленого дерева, обвиненого березовою корою, завдовжки понад 2 метри), пастуший ріг із волового рога, дерева та бляхи (подібної конструкції, як трембіта), вкінці — козу, дуду, або волинку, у вигляді трьох трубок («сисак», «гук» і «карабки» з ріжком), злучених з міхом із козячої або телячої шкіри. З ритмово-ударних інструментів назвемо бубон (тарабан) та решітце.

Збиранню та дослідам над українською народною піснею багато уваги та праці присвятив Микола Лисенко. У своїх писаннях з цеї ділянки він обстоює думку, що українська народна пісня найбільш споріднена із сербською. Багато заслуг належить у цій ділянці й нашим передовим етнографам Ф. Колессі та К. Квітці. З чужинців займаються останніми часами українською народною піснею угорський композитор і вчений Бела Барток, що є одним із найбільших поваг у тій галузі, та фінський композитор і дослідник народної пісні Ільмарі Крон. Цікаву й доволі відмінну характеристику нашої пісні від утертих у нас поглядів подав чеський історик музики д-р Зденек Неєдли. Подивляючи її різноманітність, він підкреслює її одноцілість, що відповідає одноцілості звичаїв, народної ноші й т. п. Підкреслює її більш чистий, ніж у західних слов’ян, народний характер, мотивуючи це меншим впливом на неї школи, книжки чи взагалі вищої культури. В порівнянні з російською вважає українську народну пісню більш слов’янською.

Українська пісня виказує складніше й багатше внутрішнє життя, є більш ліричною від російської, причому веселий елемент загально переважає над сумовитим (отже, навпаки, ніж як думає Гоголь!). Побіч своєї належності до східної групи слов’янських народних пісень українська народна пісня більш зближена, за думкою Неєдли, до західної.

Василь БАРВІНСЬКИЙ.